London, United Kingdom
info@telesens.co.uk
+44 20 3432 8178

Мене звати Олеся Ульянова, я CEO компанії Telesens і фундатор тренінгового центру ITGC, який навчає спеціалістів софт скілам. Ця стаття про те, з чим ми зіткнулися як компанія у новій реальності, що нам вдалося подолати, а над чим ще треба працювати.

Стаття буде цікава тим, хто зараз втратив фокус і стоїть на роздоріжжі, у кого змінилися обставини й вони не розуміють, як вийти з дня бабака, що складається зі зведень новин та депресії. Я хочу з вами поділитися підходами, які кожен із нашої менеджерської команди випробував на собі, і розповісти, до яких успіхів це призвело.

Стадії на шляху до ефективності

Наші орієнтири у сучасному світі трансформувалися. Не те щоб це було добре чи погано — це сталося. Поставлені цілі стали незначними та за деякі з них навіть трохи соромно. Ми будували плани, обговорювали перспективи, хотіли стати «вищими й сильнішими». А згодом ми стали українцями. Так, більшість із нас саме стали.

Але зараз я хочу поговорити не про самоідентичність, про це буде інша стаття, а про те, як повернути у своє життя фокус. Цей фокус зараз зміщений у бік новин та переривчастого спілкування з близькими.

Людина не може довго жити у стані натягнутої пружини, наш мозок влаштований так, що він блокує те, що приносить нам сильний біль та негативні емоції. Про це досить докладно писав нейробіолог Девід Рок у своїй книзі «Мозок: інструкція до застосування».

Як же сфокусуватися на чомусь більшому, ніж робота та мінімальне налагодження побуту в нових умовах?

Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, ніхто не міг повірити, що в сучасному світі таке можливе. Кожен з нас став проходити традиційні 5 етапів змін. Але до них ще був етап Шоку. Усі зазнали сильного потрясіння: від повітряних тривог, вибухів та бомб, від того, що ми більше собі не належимо.

Ми вступили у нову реальність.


Після етапу «заціпеніння» ми зіткнулися з шоком та запереченням, коли робили лише те, що необхідно. У цьому стані наш організм зберігає ресурси: фізично ми відчуваємо, що більше ні на що не маємо сил, крім базових потреб і розв’язання поточних проблем. На цьому етапі ніхто не думає про цілі у фокусі майбутнього, ніхто не ставить питання «Навіщо?», кожна людина живе у фокусі «Треба!».

Перші два тижні ми з колегами жили саме у цьому стані. Підтримка клієнтів та поточних процесів. Моніторинг команди та евакуація її у безпечні місця. У цьому стані вести творчу діяльність неможливо.

Ми вирішили спочатку налаштувати процеси в новій реальності, а потім вже йти за новими контрактами. Продуктивно працювати за таких умов було складно. Наші мітинги переривалися повітряними тривогами та поганим інтернетом. Хтось опинився в окупації.

Намагатися побудувати нові цілі для колег та компанії було б блюзнірством в цей період. Нашою основною метою стало зберегти людей, компанію та клієнтів.

Далі на арену вступила агресія. Вона нас і не покидала, але зараз стала особливо небезпечною. Частина людей із неї не вийшли досі. Це деструктивна емоція, яка може бути корисною, тільки якщо ви не відчуваєте емоцій взагалі.

Ми злилися, що не можемо залучити всіх потрібних людей — хтось був у сірій зоні, хтось весь час переїжджав і не міг ефективно працювати. Ми злилися на поганий зв’язок та повітряні тривоги, на те, що у бомбосховищі не ловить інтернет. Без цієї агресії не сталося б усвідомлення того, що нам необхідно шукати ресурс на творення. Менеджерська команда була сфокусована та зріла, кожен уявляв, що і як треба робити. Підтримка фахівців лягла на плечі HR команди.

Ми перейшли у стан Торгу, відкинувши все, що неперспективно зараз, і сфокусувалися на тому, що важливо для компанії стратегічно: тендери, великі клієнти та злагоджена команда.

Ми домовилися: хтось відмовився від улюбленого внутрішнього проєкту, хтось відклав свою міграцію в інший стек, хтось залишився там, де є, та доводить справу до кінця. На цьому етапі колективне «Ми» перемогло індивідуальне «Я», за що я дуже вдячна команді.

Наші колеги перестали мислити у категорії матеріального та стали цінувати те, що є у нас зараз: робота, команда, у більшості мінімально комфортні умови для своїх родин та близьких. Ми підписали один з одним такий соціальний контракт — усе, що ви хотіли до війни, ми намагатимемося реалізувати, коли закінчиться гаряча фаза.

Фазу Депресії ми проскочили, хтось швидше, хтось трохи повільніше. Найскладніше було тим, хто до останнього залишався у Харкові. Ми збиралися на Аll hands мітинги та обговорювали, хто і як почувається, проводили флешмоби та продовжуємо це робити. Випускаємо дайджести з новинами та намагаємося показати, що багато хто з нас переживає одне й те саме і вболіває за свою країну!

Як фахівцям повернути фокус та орієнтири

Розкрию кілька секретів, як це нам вдалося:

  1. Знижуємо ефект автопілота. Те, як ми робили раніше, зараз не спрацьовує, збираємося і промовляємо ще раз.
  2. Трансформуємо коло із «стимул-реакція» на «стимул-вибір-реакція». Щоразу задаємо собі питання «Навіщо?» або «Чому?» це потрібно нам чи клієнтам.
  3. Щоденно витрачаємо годину на стратегічні завдання. Думаємо, формуємо концепції, будуємо архітектуру. Ця година недоторканна, навіть якщо багато роботи у поточних проєктах.
  4. Складно сфокусуватися, коли 3-4 рази на день повітряні тривоги. Працюємо, коли спокійно, без прив’язки до днів тижня.
  5. Робимо вибір щодня. Задаємо собі питання «Щоб що?».
  6. «Закриваємо папки», щотижня обговорюємо невиконані завдання та закриваємо їх, якщо вже не актуальні.
  7. Чітко пріоритезуємо поточні та стратегічні проєкти шляхом компромісу та не намагаємося «осягнути неосяжне».
  8. Запитуємо в себе «а якби…» і поводимося відповідно. Працюємо з клієнтами в довгостроковій перспективі та будуємо тривалі взаємини. Вже знаємо, що ми робитимемо, коли повернемося додому.
  9. Зберігаємо оптимізм. Підтримуємо колег, які ще у стані Депресії та Злості. Щиро віримо у перемогу та майбутнє нашої країни!
  10. Допускаємо емоційну нестабільність колег та терпляче реагуємо.

Менеджмент свого часу

Однак одного фокусу виявляється недостатньо. Потрібно навчитися керувати своїм часом, коли ти не можеш планувати плідні години роботи. Постійні перемикання та робота у багатозадачному режимі не додають нам ментального здоров’я.

Багато ідеологів селф-менеджменту пропагували уникнення багатозадачності. Але будьмо відверті, у сучасних реаліях це неможливо. Для себе ми ухвалили такі правила:

  1. Ми поважаємо цілі один одного, не смикаємо через дрібниці й не вимагаємо діяти за першим покликом.
  2. Групуємо питання для мітингів та приходимо на статуси підготовленими (успіхи-проблеми-рішення-питання).
  3. Не чіпаємо наш golden hour — годину, коли ми вирішуємо стратегічні завдання. Листування та дзвінки —аА заборонені.
  4. Пишемо листи → повідомлення у корпоративному чаті → повідомлення в особистому чаті. Тільки в такому порядку, а не інакше, за ступенем важливості питання.
  5. Використовуємо багатозадачність, яка на даний час є поєднанням однієї автоматичної дії та однієї свідомої, не більше.
  6. Якщо фахівець бере участь у декількох проєктах, кожен конкретний день він займається чимось одним.

Чотири вершники прокрастинації

Після того, як нам вдалося домовитися про фокус, цілі й ухвалити кілька правил, на арену вийшла прокрастинація. Вона, як правило, накриває команду, яка не має життєвого ресурсу. Щоб керувати нею, ми виділили Чотири вершники прокрастинації:

  1. Перфекціонізм — завищені очікування від себе: «Я міг би зробити більше, краще, якісніше». Боротьба із цим вершником проста: ми в компанії сформували допустиму якість роботи, знизили масштаб охоплення завдань у межах команди. Налаштували процеси поступового покращення, використовуючи Lean підхід.
  2. Настрій. «У мене немає настрою, сил, бажання, коштів (потрібне підкреслити) для виконання завдань». Що ми робимо з цим: міняємо настрій, шукаємо сенс («навіщо нам це») й стежимо за станом здоровʼя, зокрема, за хімічним складом крові, споживаємо смаколики, багаті на вітаміни.
  3. Страх — це занепокоєння, що ми не можемо впоратися з поставленим завданням. Дедлайн близько, а ми ще навіть не розпочали. В рамках компанії ми запровадили «моду» на схвалення та радість від успіхів. Це нас підтримує і дозволяє тим, хто сумнівається, рухатися вперед. Почуття плеча поряд важко переоцінити.
  4. Залежність — це любов до слова «коли». «Коли закінчиться війна, я буду розвиватися…», «Коли я повернуся додому, я працюватиму краще…» і т.д. У нашій компанії ми повторюємо як мантру наступне: ми маємо зробити максимум тут і зараз, щоб ми мали змогу підтримати свої сім’ї, допомагати нашій країні, займатися волонтерством і дбати про тих, у кого цієї підтримки немає. Тому ми робимо це відразу, а не чекаємо на сприятливі умови.

Фаза Прийняття настала раптово, коли пішли нові клієнти та контракти, коли з’явилися нові перспективи. Ці перспективи ми втілюємо у нашому волонтерстві, у допомозі нашим захисникам, біженцям та людям, які не можуть допомогти собі самостійно. Ми не втомимося і не заспокоїмося до Перемоги! ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!



Архивы